Е. Еґан. Економічне становище руських селянв Угорщині. Меморандум        

    ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ РУСЬКИХ СЕЛЯН В УГОРЩИНІ[1]. Меморандум

Головне джерело теперішньої недолі руського селянства в північній Угорщині лежить у непродуманому запровадженні урбаріальних1[ii] відносин. Власті, що запроваджували ті відносини, трималися букви закону і не враховували ні в чім господарських потреб селянина. Вони не цікавилися, з чого той селянин, прив'язаний виключно до землі, буде жити. Від селян забрано сіножаті, пасовища, а частково й ті землі, якими вони користувалися до того спільно.

Більшість поміщиків віддали і віддають свої земельні володіння найчастіше в оренду поодиноким підприємцям або наймачам, а ті перенаймають селянам потрібні їм для прожитку та годівлі орні землі, пасовиська і сіножаті за подвійну або потрійну ціну.

Однак загрішили перед селянством не лише великі провінційні землевласники. І самі держава та уряд провинилися тим, що зовсім не подбали про умови існування селян у тих краях. Держава не потурбувалася якраз про те, аби між населенням і власниками землі утримати рівновагу. Селянин якось животів, доки мав 6-10 моргів2[iii] землі. Після розподілу тих моргів між 4-5 дітьми він зійшов на жебрака.

Тому не дивно, що все угорське Підкарпаття заселене тепер селянським пролетаріятом, котрий не має достатньо землі, аби з неї можна вижити. Міг би збіднілий селянин знайти ще, відповідно до природних умов тих країв, прожиток у відгодівлі худоби, але для сього не вистачає йому ні сіножатей, ні полонин. А винайняти їх він може виключно через посередника, який весь зиск привласнює. Фабричного промислу нема ніякого. Нема й ніяких копалень. Домашній промисел, що обмежувався вовняними виробами для власного вжитку, зовсім щез, бо ніяк овець відгодувати. Селянин уже купує для себе крамничну одежу. Можна б подумати, що в сих краях, забитих дошками від світу, бодай прожиток дешевий. Куди там! Якраз навпаки! До половини зими з'їв кожен господар свої хлібні припаси, а до жнив живе дорого купленими харчами. За все платить на 8-10 відсотків дорожче від міської ціни. На нужду селян накладаються ще й інші обтяги. Як в абсолютистській Угорщині (з часів Метерніха та Баха[iv]) ніхто не дбав про економічні відносини в сих краях, так і тепер, у конституційну пору, наш уряд обмежується утриманням сякого такого державного ладу в комітетах, а економічне становище жителів йому байдуже. Влада в жупах концентрується на тамтешніх нотарях. А які з того наслідки! Жонатий греко-като-лицький священик з річною платнею 200 золотих, батько дітей, мусить значною мірою жити з селянина. Єпископ не заїздить у сі глухі краї. І не контролює дотримання найвищих церковних треб. Вчитель хоче відповідно жити, а інспектор заїздить до його школи раз на 3—8 літ. Нотар, громадський писар бачить свого «штултьріхтера»[v] раз на чверть року, тому не дивно, що він звикне в селі розпоряджатися на свій смак і розсуд. Багато нотарів обдирають народ як тільки можуть і тероризують селян. В інших землях Угорщини є бодай якась середняцька земельна маєтність, що може стати взірцем для дрібних селянських господарств. Тут такої середняцької власності нема. Тут не дбає ніхто про урядовий контроль, про школу, про дорогу і взагалі про громадські потреби. Сільський пролетаріят полишений на Божу ласку й опіку.

Сі умови витворили становище, коли в переважно хліборобній Угорщині вимирає хліборобний нарід. Руський селянин не бачить цілий рік ні м'яса, ні яйця, хіба вип'є кілька крапель молока, а у велике свято з'їсть кусень житнього або пшеничного хліба. Основним його наїдком є вівсяний ощипок[vi] і — коли вродиться — картопля. І нема чого дивуватися, що в інших гірських краях бачимо людей високих на зріст, кремезних та здорових, а в русинськім Підкарпатті зустрічаються хіба що недокровні, виснажені, пожовклі примари, слабосилі, хиткі, не придатні до військової служби, карликуваті, золотушні, віддані з розпусти пиятиці, зниділі, ліниві й затуркані.

Неспромога дивитися на сей вимираючий нарід. Нині можна б уже передбачити день, коли останній русин утече зі свого краю. Однак досі не знайшлося бодай двох-трьох людей, котрі би по-справжньому працювали на благо тих пролетарів. Не взялись до роботи, та й не могли взятися, коли зважити, що сей бідний і затурканий нарід потрапив у тенета найсиль-нішому і найспритнішому торговельному елементу в Європі — жидам.

 

Початок імміграції сього елементу, що годується виключно з торгівлі і з «ґешефту»2[vii], припадає на давню давнину. Але небезпечні її масштаби співвідносно до корінних жителів витворилися вперше в 70-х роках, чому сприяли, як на мене, дві обставини: переслідування російською владою іновірців (розумійте — жидів) і той факт, що чужинці осідають там, де знаходять для себе придатний ґрунт. Багатші жиди подалися з Росії за море до Америки та на європейський захід. Бідніші осіли в Галичині, а звідти проникли в Угорщину, найперше на русинські землі, де жив економічно підірваний, а отже, й слабий нарід, який можна було всіляко визискувати. Як паразити накидаються на слабші організми, так і жиди-лихварі накинулись на русинське Підкарпаття великим скопом, бо там примітили для себе благодатне поле для збагачення. З того часу почалася затята боротьба між русинським затурканим, простодушним селянином та світовим хитрим «крамарем».

В деяких краях захопили ті «крамарі» (Еґан називає із причини великої влади жидів в Угорщині лише сим іменем, а не жидами — примітка з видання 1922 р.) понад 50 відсотків хлопських земель. Нема жодного поселення, хоч би там було якихось вісім хат, де би не оселився бодай один із сих екземплярів, «посередників» у всьому. В осередках людніших присутні вони більшим числом. Приміром, у Волівці маємо на 1115 християн 212 нехристів (20 відсотків); у Сваляві на 1836 християн — 373 (25 відсотків); у Верецьких[viii] на 1836 християн — 639 (42 відсотки); в Мункачі на 11000 жителів — 6000 жидів (60 відсотків); в цілім Свалявськім окрузі з 56 селами налічуємо 3833 нехристів, отже — 16 відсотків всього населення.

Вони орендують майже всі поміщицькі полонини і сіножаті і перенаймають їх опісля селянам. Вони тримають у своїх руках усі корчми, де споюють селян і так підривають їх моральну та матеріяльну стабільність. Здеморалізований і збіднілий селянин стає опісля їхньою цілковитою власністю. Всі транспортні засоби, найперше вози для вивезення дров із панських лісів або збіжжя, — виключно в їхніх руках. Вони є посередниками у всіляких торгових оборудках, вони торгують продовольством, одягом, рільничим знаряддям,будівельним матеріалом, камінним ломом, щебінкою, взагалі — всім.

Маючи всілякий «ґешефт» у своїх руках, вони орудують цілим життям селянина, цілим його заробітком, цілою його будучиною.

Селянин став тут невільником тих «крамарів» у повнім значенні слова.

Найнижча міра процентова, яку я застав у сих краях, становила 3 золотих на 10 золотих, отже 30 відсотків. Може, десь гендель від позичок і менший, але мені не стрічався. І як тільки боржник трохи збідніє, лихвар відразу ж підтягує процентну струну на 1 золотий від 10 золотих щотижнево. В Березькій верховині на галицькій границі коло Латірки і в сусідніх селах торгують люди свинями і женуть їх на торг до Мункача. Там платять селяни за 10 золотих позички регулярно щотижнево 2 золотих.

З клопотання наджупана[ix] Березького комітату надійшла від нашого уряду селянам якась грошова поміч. Там діставали селяни завдатки на новий збір урожаю. За один центнер давано наперед 4.50 золотих, і селянин міг збувати свої плоди за людською ціною. Там лихварі були змушені трохи попустити селянам-боржникам. Останнім часом завів також міністр справедливості покарання лихварям. Це відразу дало результат. Лихварі наполохалися. Однак сьогодні зуміли виплутатися з тої ситуації, і то тероризмом. Боржник сам не подасть на них до суду, бо тоді втратить надію на кредит. А коли на якогось лихваря заявить якийсь священик чи урядник, то лихварі відразу спалять його або вб'ють.

Як на мене, взявся уряд за викорінення лихви не продумано. Слід було в кожному регіоні визначити головного лихваря і з усією суворістю покарати. Тим часом ударено по всіх відразу, а тому послаблено замах. Позови подано відкрито (не таємно), тож лихварі опісля згромадилися проти позивачів і стерирозували їх. Кінець кінцем не можна священикам, оточеним жидами, інформувати про все власті, бо втрачається опісля авторитет сих священиків.

Наскільки нині можна судити, лихва процвітає тут далі, тільки в інших формах і таємно. Селянин не признається перед судом, які відсотки він платив лихварю, бо тоді не дістане в позику жодного крейцара. Як дійде діло до продажу з торгів селянського ґрунту, тоді вже запізно стежити за лихварем. Зрештою найбільше процвітає тут лихва з худобою. В якій же формі? Ось приклади.

Жид купує пару бичків за 70 золотих і віддає їх для «рівного поділу» селянину у ціні 100 золотих. Через рік продає жид ті воли на пару з селянином нібито за 140 золотих, хоч тихцем продав їх купцеві за 160 золотих. Жид зірве собі тепер 100 золотих (фальшиву ціну товару), а останніми 40 золотими ділиться з селянином, що годував тих пару волів цілий рік пашею на своїх наділах. До того ж відтягує він селянинові належний борг із відсотками так, що спільник-селянин одержує зазвичай чисте зеро. А що заробив жид? Він заробив 20 золотих як половину зиску при продажу волів після річної відгодівлі, що-найменш 10 золотих як процент від старого боргу селянина за всілякі продукти і ще 20 золотих під час продажу волів, тому що він ті воли продав купцеві не за 140, а за 160 золотих. Разом заробив сей «торговець» 70—80 золотих капіталу в один рік, тобто — 115 відсотків.

Подібне діється і при «вставленні» селянам коро­ви. Корова коштувала жидові 35 золотих, однак він віддав її селянинові («вставив» у його стайню) за ціною 50 золотих. За три роки отелилася корова тричі. Через три роки веде жид чотири голови худоби на торг і продає їх знову за вищою ціною потай. Заробіток жида ще більший. За чотири голови худоби бере він такі гроші, що вкладений капітал (35 золотих) приніс йому чистого зиску щонайменше 125 золотих. Селянин одержує лише кілька золотих, бо доїв три роки корову. В засушливий рік мусить іще селянин купити у свого жида і добродія паші на відгодівлю чотирьох голів худоби або винайняти у жида полонину. Інакше може худоба схуднути або згинути, а тоді всю втрату відшкодовує жидові селянин-спільник. Зрозуміло, що за «вигоду» (за «встановлення» корови) возить селянин свого благодійника по всіх торгах і працює на його землях безкоштовно.

З таким селянином-невільником поводиться угорський «крамар» деспотично, тиранічно. Він кланяється лише перед «горою» — «долину» давить немилосердно. Руський селянин дуже боїться «свого» жида і не зважується навіть зойкнути. А «свій» жид обдирає «свого» селянина» до самої шкіри. Приміром, у Нижніх Верецьких платять усі землевласники женцеві на день 60—70 крон і додають три чарки горілки та пачку тютюну. «Своєму» жидові селянин виходить на жниво за 30 крон, а в деяких краях, де нема дворів, діставав селянин за те, що перепиляв і поколов штабель дров, пачку тютюну вартістю в 3 крони.

Якби хтось відважився порушити ті стосунки (невільництво) між руським селянином і класом так званих «крамарів», то «крамарі» готові на все. Вони відразу порозуміються між собою і не перебиратимуть у способах. Священика з Верб'яжі пустили вони за три роки три рази з димом за те, що він наважився прилучитися до викупу на торгах полонини, яка досі була в жидівських руках. Священикові у Нижніх Верецьких пригрозили за викуп на торгах сіножатей підпалом, а коли він застрахував усе своє майно від вогню, то «крамарі» помстилися йому в такий спосіб, що вночі повідрізували чотирьом його коням язики. З Галичини привозять багато кльоців на тартак[x] у Волівці. Частина візників зупинялася не в жида в корчмі, а в руського селянина в Латірці. За те спалено небавом сього селянина. В Ма-рамороськім комітеті закладено торік у деяких селах кредитні каси і крамниці на зразок галицьких. І що сталось? Про се дізналися «крамарі» і відразу ж послали двох своїх людей до руського священика в Нижній Бистрий (він очолив селянське товариство) з вимогою негайно припинити свою затію. Священик засміявся і заявив, що крім нього ще 10 чоловік зайняті в сьому ділі, а тому його вихід із товариства не зупинив би задуманого. Невдовзі по сьому підпалено обійстя священика з усіх чотирьох рогів, і він утратив увесь свій незастрахований маєток. Деканові у Нижніх Верецьких доручив міністр рільництва зробити перепис селянської худоби в своїм деканаті і подати урядові дані про площу полонин і сіножатей, які є в селянських руках. Декан їздив від села до села в серпні 1898 р. і записував потреби селян. Під кінець жовтня з'явилися «крамарі» до декана і порадили йому добром залишити сю затію, бо може знайтися хтось (?) такий недобрий, що не погребував би за те декана підпалити. І декан мусів за сим зректися свого завдання. Священик у Сускові послав два тижні тому чолобитну своїм властям, аби його чим скорше перевели в іншу парафію, тому що тут він боїться і за своє, і за своїх дітей життя. Сей священик належав саме до тих, що заявили до суду про лихварів у своїм селі, і вже кілька літ доставляв спільно з громадою матеріял для будівництва місцевої дороги.

Можна б навести ще багато прикладів, що засвідчили б їхній відвертий спротив інтересам держави і державних урядовців.

В Унґварськім комітеті держава утримує в Турї-Реметі племінну конюшню. Не маючи власних сіножатей, мусить конюшня сіно та овес купувати. Ллє привіз захопили в свої руки виключно «крамарі». Останнім часом вони поручкалися і змовилися доставляти конюшні кожні 100 кілограмів вівса лише за ціною 8 золотих. Управління у Дебрецині, у чиєму віданні конюшня, змушене було завозити овес аж з Дебрецина, що знов таки поступав не від приватних постачальників, а тільки від торгівців зерном, та вже за ціною 6.20 золотих. При винаймі корчми у Волівці та сусідніх селах березької жупи не зважився ніхто взяти участь у торгах, бо всі боялися корчмаря, який віддавна наймає сю корчму. Наслідок був такий, що казначейство, аби покінчити справу, мусіло Воловецький округ злучити з Мункачським.

Якщо сей клас «крамарів» зважується так виступати проти державних установ та урядовців, можна собі уявити, з якою тиранічною сваволею виступає він проти сільських громад, де писар чи суддя просто підлягають сим «крамарям» або де «крамар» сам є суддею чи належить до кола селянських визискувачів.

Ті «крамарі» сповнюють свої обов'язки перед державою по-нехлюйськи, незадовільно. Я не зустрів досі таких, що були б угорськими громадянами, хоч вони тут живуть уже тривалий час. Знаю немало прикладів, коли багатші «крамарі» зволікають по два й більше років із податком в надії, що вдасться їх не сплатити. А як спритно уміють вони уникати військової служби! Калічать себе або натирають члени тіла їдкими мазями, щоби під час відбору вислизнути як не придатні до війська. Уникнути військової служби їм допомагає й те, що метрики ведуться дуже недбало. За старшого 20-літнього брата йде до призову молодший 15-літній, а старший тим часом розважається за границею. Близькість галицької границі їм дуже на руку. Багатші «крамарі» наймають рекрутів і посилають їх під своїм іменем на призов до Галичини. Замість Петра з'являється Павло, зрозуміло — якийсь кретин або горбань, не придатний до війська. Підкуп урядів і судів — се тут таке буденне діло, що мало коли селянин у тяганині з жидом доможеться свого права. Кожного вміють вони підкупити. Непідкупного тероризують навіть погрозою смерті.

Окружний суддя у Нижніх Верецьких розповідав мені кілька тижнів тому, що він не зважився б без зброї ввечері вийти за містечко. В дорозі на візку тримає він неодмінно між колінами зброю. А маю ще відзначити, що йому дісталися кримінальні справи. Добре знаного «крамаря» з Волівця судить завжди суддя, присланий із Береґсазу[xi], за велінням вищих властей. Свалявський старший суддя відомий своєю справедливістю й енергією. Нарід шанує його і любить. Він дбає про справи своїх громадян (місцевих жителів). Але на його життя зазіхали «крамарі» вже двічі. В гірській ущелині чигали на нього і вбили б, коли б випадково якісь люди не затримали його силою в Даниловій корчмі.

«Крамар» певен завжди, що виграє справу в суді. Ось приклад. Кілька років тому зайшов тутешній лісничий на державнім утриманні, вірний старий службовець, до того ж заможна людина, до крамниці в Сваляві, щоб купити кілограм шроту. Грошей при собі не мав і взяв шріт у борг на 30 крейцарів. Повернувшись додому, занедужав раптово і через тиждень помер. Вмираючи, виголосив при свідках заповіт і виразно сказав, що не має жодних боргів крім 30 крейцарів за шріт у згаданого «крамаря». Через десять днів по його смерті з'явилася до вдовиці чиновна комісія зі свалявським «крамарем» і описала частину спадщини на рівні вигаданого боргу небіжчика в сумі 200 золотих. Справа дійшла до суду, «крамар» привів своїх свідків, свідків удовиці не допустили, скінчилося тим, що суд присудив «крамареві» 200 золотих із процентами, а вдова оплатила затрати на процес і штраф за те, що свого часу вказала чиновній комісії на двері. Нарід тремтить перед «крамарем».

Грабунки і обман пограбованих осіб тут звичайне діло. У всіх випадках вивірено, що злочину допустилися «крамарі». Між русинами були за останні кількадесят літ лише два розбійники, з яких один, Володимир, сидить за убивство вже 4 роки у в'язниці. Число паліїв, розбійників та злодіїв із класу «крамарів» сягає кілька сотень.

Старший комендант кошицької жандармерії, куди належать комітети Березький, Ужгородський та інші, заявив мені минулого тижня, що громадській безпеці в сих комітетах загрожують лише сі зайшлі елементи. Русинський селянин врівноважений, і якби не ті «крамарі», то в цілому регіоні не потрібно би жодного жандармського пастерунку. Нарід русинський, за його словами, побожний і богобоязливий. Я се перевірив своїм досвідом і зобов'язуюся цілий рік ходити без зброї по всіх полонинах, лісах та зворах з умовою, що не стрінуся з «крамарем». Сі приблуди лише залякують людей, а тероризуючи все населення, панують над ним. Вони тут всевладні пани.

Банк або кредитна каса не в силі тут діяти. Двічі або тричі пробували тут заводити кредитні каси, аби людям надавати вигідні позики. Але «крамарі» відразу змовлялися і знищували матеріально всі кредитні каси. А як дійшло потім до розпродажу майна боржника, то не з'являвся жоден купець на те майно, і кредитна каса втрачала свою позику. Гроші тут можна позичати лише у «крамарів», зрозуміло — під лихву. Крамар позичає гроші без ризику. Селянин потрапляє в першу залежність від такого довірителя вже при «вставленні» худоби на половину зиску. Ся худоба вже покриває можливу шкоду довірителю. Часом сам селянин бере таку худобу від «крамаря», але найчастіше «крамар» всілякими обіцянками схиляє селянина до сеї нібито корисної оборудки. В разі, коли селянин поведеться легковажно, «крамар» навідується до нього дуже часто і пильнує, щоб той не змарнував «вставленої» худобини. Такою худобою не сміє селянин їздити ні на торги, ні в поле. Буває, що й до плуга не вільно йому впрягти «вставленого» вола. Після продажу «вставленої» худоби розраховується «крамар» із селянином, а на поточний борг велить відразу виписати вексель або так звану тратку. Під час другого розрахунку борг, звичайно, виріс. Тоді «крамар» продає рухоме майно селянина, а як сього мало, то частину ґрунту не спішить переписувати в земельних книгах на себе. Така процедура триває кілька літ, довіритель обмотує свого боржника щораз новими грошовими оборудками з худобою, а за третім «встановленням» худоби переходить зазвичай «крамареві» все нерухоме майно селянина. Буває, що «крамар» навіть не перепише набуте майно на своє ім'я і селянин платить за нього далі земельний і домовий податок.

На сім місці завважу, що яким би вбогим не був майбутній «крамар» на початку, навіть якщо, приблу­дившись із Галичини чи Росії до Угорщини, живе тільки з милостині своїх одновірників, все одно він не занедбує освіти своїх дітей. У глибокій Верховині, де в русинських селах крім священика та вчителя нема зазвичай жодної письменної людини, «крамарі» утримують своїм коштом підпільних учителів, так званих бохерів. Ті ходять від хати до хати, збирають жидівських дітей, починаючи з чотирилітніх, і навчають релігії, читати, писати, а головно — рахувати. Таке водиться в Унґварі і цілій Марамороській жупі. В Марамороськім Сиготі відбувається навіть двічі на рік «торг» на сих бохерів.

Щойно встиг лихвар прихопити собі там-сям кілька селянських господарств описаним вище способом, а всіма водночас він порядкувати не в силі, — тоді страхує він господарські будови від вогню. Невдовзі по тому підпалює сам ті застраховані будівлі, ховає до кишені грошове відшкодування, а землю знову віддає селянам. Декотрі «крамарі» були вже настільки відомі угорським страховим агентствам у таких справах, що їх жодне агентство не приймало. Тому змушені були страхувати свою нерухомість у зарубіжних страхових компаніях. Декотрі «крамарі» збагатилися навіть із такого ремесла і жиють нині по містах із цілковитим комфортом.

Чужинець, що вперше зайде в русинське село, не помітить відразу нужденності тамтешніх селян[xii]. Бо хоч у декотрих більших селах (при головних дорогах) «крамарі» становлять уже четвертину або третину населення, а подекуди й половину, то в глибокій Верховині займають вони три-п'ять осель. В селі треба роздивитися і з'ясувати майнові відносини, а тоді вже виявиться, що третина, половина або й більше половини селян не має вже ніякої земельної власності, бо їхня земля перейшла в руки двох-трьох «крамарів». Селяни живуть лише в наймах, а землю орендують у «крамарів». Не належать їм ні худоба, ні збіжжя, ні сіно, хоч вони біля того всього пораються. їм віддає «крамар» лише мізерну пайку на прожиток, решту забирає собі.

Весь господарський реманент такого «крамаря» зноситься в селі до одної великої комори, де зберігається кукурудза. За величиною такої комори можна прикинути, скільки селянських земель проковтнув уже сей «крамар». Сам він за весь рік не береться ні до якої польової роботи. Його робота зводиться до того, що восени звелить «своїм» селянам: «Тепер звозьте мою кукурудзу!»

Хто із зайшлих побачить у селі худобу, не збагне, що частина цієї худоби належить також «крамарям». Селянин її лише доглядає та використовує. На весь свалявський округ є 6500 корів та волів. З того «крамарям» належить 3192 голови. В окремих селах ще більша диспропорція. В Ганьковиці селяни мають у своїй власності 33 голови великої рогатої худоби, а «крамарям» належить 229 голів. У Волівці селяни мають 122. а жиди 165 голів. В Кичірному — селяни 50, жиди 58. У Малій Розтоці — селяни 34, жиди 88. У Верб'яжі — селяни 56, жиди 100. В Завадці — селяни 46, жиди 150. У Тисові[xiii] — селяни 26, жиди 60. В Котельниці — селяни 16, жиди 70. У Великій Бистрій — селяни 26, жиди 70. У Мискаревиці — селяни 11, жиди 16. У Борсучині — селяни 5, жиди 20. У Латірці — селяни 61, жиди 150. У Плав’ї — селяни 25, жиди 30. В Рососі — селяни 10, жиди 74. У Великій Розтоці — селяни 10, жиди 76. У Ветлині — селяни 16, жиди 65.

В таких умовах немає порятунку селянинові. До половини землі в руках чужинців, що не є і не будуть ніколи мадярами, що не є і не будуть хліборобами, що тільки висмоктують землю, а ніколи її не обробляють, що мають сю землю за товар і покинуть її, як тільки земля виснажиться. Жителі сих країв приречені на загибель, земля приречена на спустошення, худоба, що з року на рік чисельно зменшується, пропадає.

Нарід, що не має ні землі ні худоби, чия судьба в руках лихваря; нарід, що залежить від настрою і сваволі свого лихваря; нарід, споєний зумисно і здеморалізований, котрому вже ні священик, ні сільський голова не можуть прийти на поміч, якого кожен урядовець використовує і кривдить; нарід, якому взагалі ніхто в світі не подає руки допомоги, — сей нарід буде поступово падати матеріяльно і морально щодалі нижче, аж поки не загине.

Тож коли, Екселенціє[xiv], гадаєте допомогти сьому народові, коли збираєтеся надолужити все те, що держава і суспільство тут за століття занедбали і повинні зліквідувати зло, яке натворили; коли хочете в останню годину і в крайній небезпеці подати руку тим, що борюкаються зі смертю, і бодай частину їх порятувати від загибелі, — тут є лише один вихід: полишити всілякі побіжні заходи і братися за оздоровлення цілого недужого механізму.

Найперше належить подбати про довгостроковий земельний кредит, щоб піднести знову штучно занижену вартість землі. Крім того, слід подбати про короткостроковий особистий кредит. Далі треба «вставити» селянам племінну худобу. Ся худоба зостанеться поки що власністю держави, а користь від неї матимуть селяни. Згодом треба під орудою місцевих священиків зорганізувати господарські селянські спілки. Над сими спілками повинен бути контроль, здійснюваний розсильними інструкторами, а поодинокі спілки злучити в одну систему під наглядом міністерського комісара. Організацію таку слід здійснити (для проби й досвіду) спершу в однім окрузі. Через рік уже можна буде домогтися того, що в сім окрузі в жодного господаря не буде «вставленої» «крамарем» худобини, а тому борги селянські не зростуть. Се спонукає селян до праці й ощадності. Селянин пробудиться зі сну, в який упав. Він відчує себе вільним, визволеним із лихварського ярма і набереться сили та охоти до праці. Дехто думає, що русинський нарід фізично на­стільки занидів, духовно настільки нерозвинутий і морально настільки занепалий, що вже не здатний до жодної праці і тверезого повноцінного життя. Хто так гадає, той не знає русинського народу. Руський нарід у глибині душі добрий, слухняний, даного слова дотримується і не втрачає порядності. Він перейметься поступом, адже добре знає, де корінь його лиха. Не має тільки снаги, аби самотужки вирватися з нинішнього становища. Зрозуміло, що нині сей нарід не здатний до жодної роботи. Адже годується лише вівсяним ощипком, капустою, а в кращому разі картоплею. Ся страва не забезпечує йому фізичної сили й витривалості. Його організм виснажений і нерозвинутий. У війську, де його добре годують, русинський селянин не тільки сповнює свою службу нарівні з іншими, він ще й витриваліший до тягот. В Галичині, де руське населення подекуди живе ліпше, русин розвивається духовно дуже примітно, він тямущий і спосібний до будь-якої ручної праці. За два десятка літ змінилися б умови в нашім Підкарпатті на ліпше, варто тільки державі подати її громадянам вчасну і суттєву поміч.

Дехто сумнівається, чи зможемо ми сей нарід привернути до себе, коли витягнемо його з теперішньої біди. Як на мене, цей нарід удасться нам до себе наблизити, якщо забезпечимо йому кращі життєві умови. Русинське питання є на сьогодні питанням шлунку. Не пошкодує держава всіх своїх сил для порятунку сих людей — то здобудемо в них роботящих хліборобів.

Теперішня хвиля якраз сприятлива до заходів уряду в сім напрямі. Весь загал схиляється до таких заходів і чекає від Вас, ваша Ексцеленціє!

Сі карпатські верховини були колись пралісом. Ті, що викорчовували ліс і створили тут угіддя, ті, що тисячі літ зрошували їх потом і, жиючи тут, сповнювали сумлінно свої громадянські і патріотичні обов'язки перед державою в мирні чи воєнні часи — ті землероби заслуговують на державну поміч у сю тяжку для них годину. Випростати їх — се в нашім державнім інтересі.

Переклад з чеської зробив

письменник П.М.Скунць, лауреат Шевченківської премії.


[1] Переклад виконано заново у зв'язку з важкістю сприйняття тексту, поданого у празькому виданні 1922 року.
[ii] Урбанія - грошова повинність, яку платять поміщикові(прим. рєд.).
[iii]Морг - міра землі, що дорівнює 0,56 га (прим. ред.).
[iv] Колишні австрійські міністри (прим, ред.)
[v]Суддю (прим, ред.)
[vi] Корж (діал.)
[vii] Ґешефт (нім.) - зиск (прим, ред.)
[viii]Нижніх Воротах (прим, ред.)
[ix] Наджупан - політичний начальник округу (примітка з видання 1922 р.)
[x]Тартак (діал.) - лісопильний завод (прим. ред.).
[xi]Береґсаз - угорська назва міста Берегова (прим. ред.).
[xii] Еґан помиляється тут. Не треба аж випитувати в селі про відносини, аби на перший погляд не завважити бідноти угро-руських селян. Вона така велика, що мусить сама кожному впасти в очі без його волі - В. Г.
[xiii]Очевидно, Тишові (прим. ред.).
[xiv] Тут треба розуміти міністра рільництва (прим, з видання 1922 року).