Петро Скунць. «Там, де Еґана тінь...»

 «ТАМ, ДЕ ЕҐАНА ТІНЬ...»

Краю

з тілом покраяним

і омитим ропою

звівся ти в височінь

смолоскипів рукою

там де Еґана тінь ще встає наостанку

перед вистрілом ранку

Ці рядки великий друг Верховини чеський поет Ярослав Затлоукал написав у 1936 році. Очевидно, в нашому краї тоді ще пам'ятали Едмунда Еґана, емісара угорського уряду часів Австро-Угорщини, що мав з'ясувати причини тяжкого економічного становища верховинців, але зачепив інтереси тих, кому на людських бідах добре велося. Зрештою, тоді про Еґана закарпатцям нагадував хрест-пам'ятник на місці вбивства за селом Барвінок з українським та угорським написами. Текст зберігся у брошурі Е. Еґана, опублікованій по його смерті перевиданій за часів Чехословаччини на Закарпатті з передмовою видатного українського вченого Володимира Гнатюка.

У колгоспівському Закарпатті, звичайно, економіка стала настільки економною (досі від неї не можемо оговтатися), що всілякі викладки буржуазних економістів стали недійсними, тож про Еґана коли десь і згадувалося, то спогорда або й зневажливо, а пам'ятний хрест при дорозі на Великі Лази знесли вже тому, що то був хрест.

Федір Мишанич у статті «Верховинська господарська акція: трагічна доля Еґана» («Ужгород», ЗО червня 2001 р.) проговорив скорше за все в порожнечу: нове зубожіння гірського Закарпаття нині хвилює, з усього видно, самих тільки зубожілих, бо вершителі наших судеб не годні дати ради навіть знаменитим українським чорноземам, а на гори наші коли хтось і накине оком, то лише з інтересу, що, крім лісу, там іще можна поцупити. Пісна верховинська земля ніколи не годувала своїх дітей досита, а тепер вона й зовсім занехаяна, бо далі залишається фактично нічиєю. Напередодні десятиріччя української незалежності ми так і не спромоглися остаточно визначити, хто в землі ґазда і чи є той ґазда взагалі. Наша Верховна Рада так тяжко народжує першорядні закони, нібито ніде ніхто в світі їх іще не народжував. А Закарпаття, крім проблем загальнодержавних, має ще й свої специфічні. Перенаселеність краю, накладена на мізер придатної для обробітку землі, вимагає від депутатів, що представляють наш край, запрягти весь талант наших земляків у домашні проблеми. Адже закарпатці, на відміну від східних одноплемінників, котрі вже й поняття не мають, що таке зем­левласник, так і не встигли перетворитися на кочівників, що всюди почувають себе вдома, а витолочивши все навколо себе, пускаються далі світ за очі, де ще не все витолочено. Закарпатці хоч і мотаються по світах у пошуках заробітку, але в надії вернутися до отчого дому, і синові чи дочці хату зводять на своїй кам'яній землі. Навіть перед загрозою, що рідні гори помстяться своїм дітям за чужу вину.

Але - чи за чужу? Саме в останні роки, коли Закарпаття стало прохідним двором між європейським сходом і заходом, ми добровільно віддали свої гори на поталу таким «благодійникам», що не завадило б знову кликати на поміч якогось емісара типу Еґана.

Та ні, український уряд нам емісарів не пришле, бо й самого за всі роки нашої незалежності тіпає пропасниця. Зате ми, кинувшись у дикий ринок, заради всіляких відходів цивілізації, наштовхнулись у ситій Європі на таку зневагу, що й геть зневірилися в своїй цінності на землі. А емісарів ми собі вибрали самі, і таких, що Еґан помер би коло них від звичайною інфаркту.

Уже починаються нові перегони до виборів у Верховну Раду. І наша благодійниця (за її власними переконаннями) - Соціал-демократична партія, що величає себе об'єднаною, гарячково починає випрямляти в області свої позиції, що похитнулися в розрахунку на довірливість і наївність закарпатців. Навряд чи з цього щось вийде - довірливість наша також не бездонна. Але якщо ми здатні давати Україні свої кадри для державної роботи, то невже в регіоні маємо покладатися на позичений розум? Бо позичене - не твоє. А в наш ринковий час віддавати доводиться з процентами. Що ми нині вже й робимо. І від чого хотів нас колись застерегти Едмунд Еґан. Теж емісар, але не вражений шкурницькими інтересами.

Еґанова родина походить із Ірландії, але в Угорщині прижилася надійно, здобула собі і маєтність, й суспільну вагу. Мабуть, завдяки неабиякому господарському таланту, успадкованому й Едмундом. Господарської справи навчався у Відні, в Галлі, і, мабуть, навчався непогано, бо згодом став адміністратором великого маєтку в Пруссії. Володів і власним маєтком у Боростянці - це вже Угорщина. Отже, з Верховиною його нічого не в'язало. Та коли Угорщина з Австрією поділили між собою повноваження, як сказали б ми тепер, довелося угорському урядові взяти на себе й проблеми русинської Верховини, де всі зайди знаходили для себе ласий шмат хліба, от тільки русини опинилися на краю вимирання. Власті це потрактували по-своєму: не вміють русини господарювати, треба їх навчити. Тож і делегували з цією місією до русинів бувалого господарника Едмунда Еґана. Що ж побачив на Верховині Еґан? «Як в абсолютистській Угорщині... ніхто не дбав про економічні відносини в сих краях, так і тепер, у конституційну еру, наш уряд обмежується утриманням сякого-такого державного ладу в комітетах, а економічне становище жителів йому байдуже».

І далі: «Неспромога дивитися на сей вимираючий нарід. Нині можна уже передбачити день, коли остатній русин утече зі свого краю».

Писалося це сто років тому, і знову маємо не абсолютистську, а конституційну державу - а що змінилося для верховинця?

Невже гірське Закарпаття зовсім не придатне для путнього життя?

Можна б тут завести популярну пісню про другу Швейцарію в Європі, тільки ж тоді нам усім довелося б стати швейцарами - обслуговувати багатих іноземців, а народ наш прислуговувати якось не звик, хоч продавати свій талант за безцінь ще й як навчився.

Але торкнемося трохи теми, яку обережно зрушив і спустив на гальмах Федір Мишанич.

Едмунд Еґан бачив одну з найсуттєвіших причин зубожіння русинів у єврейському засиллі. Ось що він писав: «Богатші жиди подалися з Росії за море до Америки та на європейський захід. Бідніші осіли в Галичині, а звідти проникли в Угорщину, найперше на русинські землі, де жив економічно підірваний, а отже, й слабий нарід, який можна було всіляко визискувати. Як паразити накидаються на слабші організми, так і жиди-лихварі накинулись на русинське Підкарпаття великим скопом, бо там примітили для себе благодатне поле для збагачення. З того часу почалася затята боротьба між руським, затурканим, простодушним селянином та світовим, хитрим «крамарем».

Звісно, претендуючий на демократичність угорський уряд не підтримав антиєврейських висновків Еґана. Отож і залишився «чистим». Хоча... знаємо ми цю європейську чистоту, що передалася колись навіть Росії. Адже свого часу Польща витісняла євреїв зі своїх вотчин у Галичину, Росія - на Україну (крім Харківської області), Угорщина - на русинську Верховину. Щоб потім звинувачувати саме українців у антисемітизмі...

Але це вже інша тема, яку теж оминати не варто, та хочеться зважити ось на що: Угорщина хоч і була в часи Еґана мачухою для верховинців, а все ж таки мусіла потурбуватися про їхнє виживання. Зокрема, з гірських країн завозилася продуктивніша племінна худоба, з верховинцями укладалися контракти на сезонні роботи в низинній Угорщині, видавалися довгострокові земельні кредити...

Едмунд Еґан цього вже не бачив. На Закарпатті, де шукав правди, знайшов собі могилу. І хоч були спроби навіть на самогубство списати цю смерть, але хто прочитає його працю «Економічне становище русинських селян в Угорщині», той зрозуміє все без висновків судово-медичної експертизи, так і не проведеної по свіжих слідах. Убивць чи вбивцю так і не було встановлено. Мабуть, підкуп і тоді спрацьовував не гірше, як у наші часи.

А пам'ятний хрест на місці вбивства належало б відновити. Зі старим написом. Та й згадана книга Еґана не в усьому застаріла. І не завадило б нашому сучасному закарпатцеві замість «розборок» між рідними парламентаріями іноді прокрутити в пам'яті такі ось слова столітньої давності, сказані про нас із вами неупередженим чужинцем:

«Сі карпатські верховини були колись пралісом. Ті, що викорчували ліс і створили тут угіддя, ті, що тисячу літ зрошували їх потом і, жиючи тут, сповнювали сумлінно свої громадські і патріотичні обов’язки перед державою в мирні чи воєнні часи, заслуговують на державну поміч у сю тяжку для себе годину. Випростати їх - се в нашім державнім інтересі».

Скільки відтоді помінялося в нас держав! І тільки народ - той самий. І тільки він дає надію нам на закономірність, а, отже, й незнищенність вистражданої ним своєї держави.

Петро СКУНЦЬ,

«Срібна земля», № 28 від 14 липня 2001 року.

                    Památnik Eganův u Dravců

Пам'ятний хрест з розп'яттям, поставлений закарпатцями на місці вбивства Едмунда Еґана на Лазькому березі біля Ужгорода і знищений комуністичним режимом в середині 60-х років XX століття.

Напис на пам'ятнику, поставленому на честь Еґана біля села Дравці.

По-українськи:

На знак подяки

міністерському уповноваженому

ЕҐАНОВІ З БОРОСТЯНКИ,

найліпшому приятелеві та добродієві

верховинського люду,

в пам'ять про нещастя, яке 20. вересня 1901 р.

спіткало його на сім місці і яке скінчилося

його смертю. З публічних дарів поставили його правдиві

шанувальники.

Молімся за нього!

 

По-угорськи:

A megváltás eszt jelét

BOROSTYÁNKŐI EGANEDE,

miniszt. megbizott,

a hegyvidéki nép legőszintébb

barátjának és jótevőjének emlékére

az 1901 szept. 20án vele itt tőrtént,

haláloskimenetelü baleset helyén,

kőzadakozásból emelték igaz tisztelői.

Imádkozzunk érette!